Про подолання стереотипів московської пропаганди
Подолання стереотипів московської імперської пропаганди проти українських легіонових формацій, тобто тих, що служили у чужих арміях - це пекуче питання. Ставлення до "Галичини" було майже одним з найостанніших бастіонів того упередження, яке нам натоптували у свідомість протягом десятиліть.
Тож не дивно, що оголошення про те, що в Галичині, а потім у Києві відзначали 50-ліття дивізії "Галичина", викликало у ті часи справжній алярм. Ті, хто походить із Західної України, з Галичини, знають, що то таке є алярм, а для тих, що живуть тут, у Києві, це слово, може, й нове, воно значить — тривога. Алярм б'ють, коли треба гасити пожежу або відбивати напад ворога. От коли стало відомо про те, що буде відзначено 50-ліття дивізії, то преса тоді, велика частина преси у всякому разі, вдарила у справжній алярм. До вашої уваги цитати з тих виступів.
Одна з таких газет, "Правда Украины", подала редакційний коментар на самій горі, буквально під назвою газети. Там розпачливо сповіщалося: "Дожилися, громадяни! В Україні пропонується пишно відсвяткувати 50-ти ліття Дивізії СС". А далі говорилося:
"У всьому світі нема вибачення для СС-ців, їхнім кривавим злочинам. Весь світ здригається лише при самій згадці про польський "Освенцім", білоруську Хатинь, українські Кортеліси". Забула тільки газета, що до всіх тих назв — до Освенціма, до Хатині, до Кортелісів — дивізія "Галичина" не мала аніякісінького відношення. Але оскільки до СС-ців узагалі ставлення було негативне, бо всю цю організацію визнано у Нюрнбергу злочинною, то у цю гамму запхали і "Галичину". Адже вона — через те, що не могла служити у вермахті, була зарахована до СС, куди входили й іноземні частини, — значить, і вона злочинна. Промовчали ця й інші газети, що поряд з Освенцімом, Хатинню, Кортелісами, очевидно, не потрібно забувати ані комуністичного ГУЛАГу, ані Дем'янового Лазу, ані Биківні під Києвом, ані безлічі інших місць, де комуністичними катами було знищено тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони українців. Саму білоруську Хатинь радянська пропаганда вибрала, щоб вона суголосністю своєї назви заступила Катинь, де було знищено польських офіцерів.
І ця пропаганда досі сидить у головах, працює. Не можна забувати, що людину взагалі важко в чомусь переконати, коли вона не хоче цього. Люди люблять слухати й чути те, в чому вони самі переконані. І змінити цю свідомість дуже нелегко. Ось послухайте далі, що писалося: "На парламент, на президента Леоніда Кравчука йде відкритий тиск з вимогою реабілітації УПА, чекайте тепер, що вимагатимуть визнати героями ще й вояків Дивізії СС". У "Правде Украины", мабуть, забули, який рік надворі. Їм усе ще ввижалося, що хтось може чекати "реабілітації УПА". Не про реабілітацію УПА вже йшла мова. Героїв боротьби за визволення своєї Батьківщини не треба реабілітувати. Це вони можуть судити, кого треба реабілітувати.
Йшлося тільки про те, щоб надати права, рівні з усіма іншими ветеранами. Але з дивізією "Галичина" все ж таки справа стоїть дещо інакше. У цьому складність для нас. Все таки це не УПА. Вони були зовсім різними формаціями. Але ми, коли говоримо про ті події, повинні думати про всіх, хто ставав до зброї, щоб битися за волю України. Отже, долі їхні склалися по-різному. Бо різні було обрано шляхи. Люди, які йшли у ці формації, — мається на увазі і дивізія "Галичина", і УПА, — були спонукувані одним прагненням: боротися за волю і незалежність України. Але лідери спрямовували їхні зусилля в різних напрямках. I тому результати цих зусиль були різні.
Провід УПА вів боротьбу, непримиренну боротьбу, і проти коричневих, і проти червоних окупантів України. Українські лідери, котрі допомагали німцям створити "Галичину", тільки сподівалися, що на останній стадії війни та після її закінчення наявність національної військової формації сприятиме політичним інтересам України. Але сталося інакше, сталося так, що досягти такої стадії не вдалося і те, що відбувалося далі, загалом не було дуже вдалим. Тому в України так багато ворогів: це і Москва, це і поляки — історичні вороги, з якими тільки зараз починаємо знаходити справжню мову, це і євреї, котрі ще, якщо офіційно, ведуть дружню політику, але ще дуже багато мають зла до українців, тому що вбилося їм у свідомість, що начебто українці допомагали німцям нищити євреїв. Жодного доказу немає: були поліцаї, але це зовсім не значить, що то був оунівець, чи то був поліціянт із військових. Немає таких доказів, але пляма кладеться на весь український народ. Одного разу один високий урядовець з Ізраїлю причислив український народ до таких, що йшли слідом за німцями-нацистами. Цього не було, це — неправда. Але таке враження у світі створилося, і наше завдання — це враження ламати.
Для сучасної України проблема оцінки минулого є надзвичайно гострою. Вона вимагає дуже виваженого підходу. Тут слід керуватися такими принципами:
1) Кожного політичного діяча, партію, рух, кожну установу, кожне політичне гасло, кожну шкільну програму й підручник оцінювати з погляду того, наскільки вони сприяли або перешкоджали здобуттю та зміцненню незалежності України;
2) Розглядати минуле не з точки зору інтересів Російської імперії, білої чи червоної, чи 9/10 населення України, а з точки зору Києва, з позицій інтересів України. (Ще не навчилося населення зі Східної України так дивитися на життя, яке нас оточує. Це є дуже велика проблема. І Західна Україна, Галичина, — вона тут на десять кроків попереду стоїть);
3) Шукати національну єдність, тобто гуртування різних верств українського суспільства у побудові Української держави не шляхом замовчування правди, а шляхом її знаходження і поширення. Адже тільки на міцному підгрунті фактів, точних, вивірених, непорушних, можна зрештою будувати злагоду в державі, єдність її народу.
Оцінки минулого робляться на кожному кроці, свідомо чи навіть несамохіть. Ми робимо це щоразу, коли зустрічаємося з новою людиною: ми тоді прокручуємо в пам'яті, що знаємо про її минуле. Оцінюється минуле, коли ми зустрічаємося з політичним діячем чи з партіями: весь час пригадуємо, а що ж було раніше, аби зробити правильну оцінку і спрогнозувати найбільш вірогідну лінію поведінки цієї людини, чи цього діяча, чи цієї партії у майбутньому. Це — необхідно. І тут нам дуже заважають ще й зараз не викорінені у свідомості людей стереотипи московсько-імперської пропаганди. Які це стереотипи? Коротко про них:
1. Український націоналіст — це фашист.
Це дуже міцно сидить ще у свідомості багатьох людей, із цим доведеться ще довго воювати. Люди не можуть зрозуміти, не можуть збагнути, що фашизм, як явище, котре виникло у XX столітті, спершу з'явився саме в Росії. Тому що, коли взяти німецький націонал-соціалізм, італійський фашизм, іспанську фалангу, російський більшовизм, усіх їх об'єднує одна типологічна характеристика: це — тоталітарні держави, тоталітарні режими, тоталітарні рухи, тоталітарні ідеології. Так от, незабутній Ленін та його найближчий і вірний учень Сталін створили першу у світі "фашистську" державу — тоталітарну державу. Уже всі інші — італійська, португальська фашистські держави, німецький націонал-соціалізм — будувалися за штибом отих більшовицьких здобутків, які створили і Ленін, і Сталін.
Тим часом у свідомість людей це не вкладається, вони звикли до того, що як ворог, то кажуть: "фашист", як "фашист", то — ворог, а що самі ми жили у тоталітарній державі, це доходить дуже з великим трудом. Відторгається це свідомістю людей.
Істина пізнається у порівнянні. Так от, наприклад: націонал-соціалістична Німеччина розпочала другу світову війну, маючи у всіх своїх концтаборах 24 400 ув'язнених. А в Радянському Союзі, який виступав прапороносцем світової боротьби проти нацизму, "за демократію", з 35-го року до початку того, що ми називаємо Великою Вітчизняною війною, було заарештовано десь понад 20 мільйонів людей. Із них 7 мільйонів було відразу знищено, розстріляно, а решта майже повністю погинула там. Ось вам масштаби. Що було гірше — нацистська Німеччина чи більшeвицький режим, хто був страшнішим зразком "фашизму"? А у свідомості людей сидить, що ото фашисти, оті кляті і т.д. З цим боротися важко, але треба: поки ми не розкриємо людям очі на це питання, нам багато чого не вдасться зробити.
2. Українські націоналісти — це воєнні злочинці.
Жодного доказу цьому немає. Але склалися стереотипи, і люди йдуть за цими стереотипами, повторюючи нісенітниці, не думаючи. Ось наприклад, 1991 року відзначалося 50-ліття трагедії у Бабиному Яру. I там виступав режисер, київський, який зробив фільм "Бабин Яр", — і перше, що він заявляє, це таке: "300 років спільного життя українців і євреїв і дали Бабин Яр". Ну ви бачили таке? Не німці-окупанти загнали у ті могили євреїв, а українці. З якого діла, чого раптом? Потім він говорив: "Це в мене так, вислизнуло". Але ж десь воно було у підсвідомості. І оцей стереотип ще досі сидить у головах. І наше завдання — його викорінювати, руйнувати. На кожному кроці. Ніхто не хоче знати, що Шептицький, великий наш митрополит, рятував євреїв. Хто ще може похвалитися таким душпастирем?
3. Українці — це зрадники батьківщини.
Чому? Тому, що воювали в УПА, служили у "Галичині", здавалися німцям у полон. Та німцям здавалися у полон всі, в першому році — 4 мільйони, і тільки, може, чверть із них становили українці, а може, й менше, тому що відпустили їх значно менше, коли німці три місяці відпускали українців восени 1941 року. Але "українці — то зрадники".
Трагедія України і українців полягала в тому, що Україну було розз'єднано між чужими державами — Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. І тому, коли українець хотів стояти і виступав за свою власну державу, то він для всіх оцих чужих хазяїв України виявлявся зрадником. Вони його так і судили. Ось цей стереотип ще й досі не подоланий, бо залишки імперської психології у нашій свідомості ще дуже міцні. Нам багато доведеться робити. І коли підходиш до газетного кіоска й там бачиш оцей розмай російських газет: і "Правда", і "Российская газета", і бозна-що ще, і жодної такої української газети, щоб була десь у Москві чи по всій Росії, то ясно, під яким страшним ідеологічним пресом ще живе українська людність, українська свідомість. Це дуже складна проблема, її дуже нелегко буде розв'язувати й вирішувати.
Висвітлити ще одне наукове питання. Це, так би мовити, фундаменти всього того, на чому у Москві будують решту - і те, що українці — зрадники, і те, що фашисти, і т.д. Чому? Тому, що Москва завжди обурюється, що українці, принаймні національно-свідомі, не хочуть жити разом із Москвою, разом із Росією. А як не хочуть, значить — зрадники! А чому вони повинні хотіти? Тому що існує, як ви знаєте (ті, що виховувалися на Заході, може, цього не знають), уже мабуть півтора століття теорія походження трьох народів з однієї колиски — українського, російського і білоруського. Кажуть, що український і російський народи — це народи-брати єдинокровні. Це була залізна теза радянської пропаганди, яка й досі сидить, як стрижень, у свідомості, може, більшості українського населення. А це неправильна теза. Чому? Тому що основою української нації, українського етносу, який складався у VIII, IХ, X, XI століттях, стали ті східнослов'янські племена, що жили на території сучасної України, плюс великий додаток тюркських кочовиків.
З якого етнічного матеріалу формувалася великоруська нація, ядром котрої було населення межиріччя Волги та Оки? За даними археологічних розкопок, за топонімічними назвами виявилося, що вихідцями слов'янськими у межиріччі Волги та Оки були не люди, які йшли з Київщини та Чернігівщини, з півдня, з нинішньої України, зовсім ні, а ті, що йшли з Новгородщини, із Псковщини, тобто з північного заходу. Вони йшли у межиріччя Оки і Волги і там змішувалися з місцевими угро-фінськими племенами. Це був інший за своїм етнічним характером субстрат-підоснова тієї нації, яка виросла у великоруську. Тобто глибоко неправильно казати, що український і російський народи — це єдинокровні народи-брати.
Завдання цієї статті не у тому, щоб сіяти якусь ворожість до росіян. Зовсім ні. Це справді дуже близький до нашого народ. Але саме близькість є найбільш небезпечною. Коли б ми були грузини або вірмени, нам не було б страшно. A oт коли така мовна близькість, що українець без усілякої підготовки розуміє росіянина, а росіянин розуміє українця, це є найбільш небезпечним, тому що немає на світі агресивнішого фактора, ніж культура. Вона діє м'яко, ласкаво, затишно, але одна культура неминуче нищить іншу культуру, коли вони співдіють поруч. Не буває зрощення: або виживає одна, або друга. I в нас унаслідок оцього співжиття весь час торжествувала російська культура, тому що її підтримувала держава.
Що нам дала Росія, коли Богдан Хмельницький вчинив свій не дуже вдалий політичний крок і поставив Україну під високу руку московського царя? Вона по суті віддала Україну під орду. Річ у тім, що казочки про монгольську навалу, вірніше — монгольське ярмо, побудовані на нерозумінні тих фактів. Коли прийшли монголи, оце нашестя, оця навала, вони й справді багатьох убили, багато поруйнували. Та вони б відкотилися собі на схід і більше не з'являлися, вони тільки брали данину і затверджували чергового князя на його ж таки місці, коли вмирав його батько. Князь мусив їхати до орди, там йому давали пайдзух, і він собі знов сідав на свій престол. Більше вони не втручалися. Тому не монголи були винні у тому, що так відстала Росія. Скажімо, тридцятилітня війна в Німеччині винищила більше люду, ніж ті монголи та всі інші напасники на Росію. Але вона не спинила Німеччину у розвитку. А Росія була спинена. Насправді ж одним з головних винуватців у цьому є російська православна церква. Чому? Тому, що вона протягом багатьох століть виховувала національне самовдоволення. "Ми є свята Русь. Ми є найкращі. Ми навчимо увесь світ, усе людство, як треба жити. Тобто нам не треба чогось учитися, ми ж і так кращі за всіх. Це нехай інші приходять і від нас вчаться. А ми добрі такі, як є."
Це самовдоволення, що його виховувала російська церква, і є теорія отого третього Риму. Вона завдала Росії величезної шкоди, тому що виховала російський народ у такому усвідомленні, у ментальності, як тепер кажуть, національного самовдоволення і небажання щось запозичувати, вчитися у інших. І силою довелося ламати цей настрій за Петра, а потім уже — за Леніна-Сталіна. Заламали страшною кров'ю, жертвами мільйонів людей.
Так от, у цю країну Богдан Хмельницький нас упхав у XVІІ столітті, коли Україна в культурному відношенні навіть під поляками йшла врівень з усією Західною Європою. У 1654 році, як, мабуть, багато з вас знають, Павло Алепський, учений монах, був на Україні 100 днів, проїхав її з півдня на північ і з півночі на південь і казав, що в цій країні козаків майже немає безграмотних людей, навіть жінки й дівчата знають грамоту, а в кожному селі — школа. Усе це було втрачено. Коли кажуть, що через російську культуру народи Радянського Союзу залучалися до культури світової, то це нахабний обман. Тому що без цього союзу, без цього спілкування ми стояли б на значно вищому культурному рівні. І багато з нас це добре розуміють.
Ми не маємо нічого проти російської культури, але нехай вона буде собі в Росії. Треба, щоб Україна мала змогу розвивати свою власну національну культуру, тому що інакше вона загине і не спиниться той процес, який іде вже сотні років, коли українців перетворюють на додаткову біомасу російського народу. А тих, хто з цим не погоджується, оголошують зрадниками, "фашистами" і злочинцями. Яскравим прикладом цього є сьогоднішня ситуація в Україні. З оцими стереотипами всі ми мусимо вести роз'яснювальну боротьбу, бо інакше справді незалежну Україну не побудувати.
Автор: Віктор Коваль. Редакція: СС «Галичина» / SS «Galizien»