Це був звичайний літній вечір. В очах Володі горіло таке полум'я, що їм можна було б розпалити купинку щастя у найтемнішій душі. Він вже відчував, що нарешті потрапить у бажане місто своїх мрій.
Час у дорозі минув непомітно і навіть якось особливо, неначе дух щастя вистилав шлях до його цілі.
Автомобіль награвав мелодії радості, стрибаючи серед дорожніх ям. Це додавало подорожі аутентичного українського шарму. Вслухаючись у ці мелодії, Володимир наповнював свою підсвідомість палаючими хвилюваннями за своє подальше майбутнє.
Жовто-блакитний прапорець відзеркалював у собі всю патріотичну атмосферу, що панувала у серці хазяїна авто.
Володя вивернув кермо і потрапив на останній відрізок шляху, що вів водія до його Едему.
Після нетривалої зупинки нога Володимира, підживленна неймовірною наснагою, плавно приголубила педаль газу. Проїхавши декілька сотень метрів, авто зупинилося. На очах кремезного парубка замерехкотіли сльози. Це були сльози радості. Нарешті.
Стиснувши у кулаці папірець, рука Володимира перемістилась у відкрите віконце і розкрила пальці. Додолу полетів білий клаптик паперу з його приватною інформацією.
Все. Очі Володимира подивилися на придорожній щит, на якому майорів напис " Witamy serdecznie!", але у голові парубка панувало лише одне слово — "ПЕРЕМОГА".
